Життя  постійно посилає нам випробування. Існує думка  про те, що якби ми не змогли їх подолати – вони б нам не давалися.  Сьогодні мирне небо над Україною  затьмарене смутком.  Я б ніколи не міг уявити, що в моїй країні почнеться війна. Тільки вслухайтесь в це слово. Війна… Від нього віє холодом, жахом, спустошеними домівками, горем, заплаканими обличчями.Тисячі  юнаків, які  боронили нашу державу, тримаючи оборону до останнього, більше ніколи не обіймуть своїх матерів, не побачать дружин, а маленькі діти не дізнаються, чого мама ховає сльози, при згадці про тата. І тільки спогади про дім і своїх рідних там допомагають йти до останнього. Шкода, що на запитання: «А ти повернешся?»- немає відповіді…

    Ми завжди подумки разом  з нашими героями - визволителями. Адже підтримка, бойовий дух, налаштований на перемогу,  досить таки важливий.  І коли над головою пролітають гради і разом з ними усе життя перед очима, замислюєшся над цінністю нашого буття. У цей момент варто пам`ятати про людей, які сподіваються на допомогу  і щиро вірять у перемогу. 

    Ця війна поєднала духом патріотизму  людей абсолютно різних за віком, за соціальним статусом, за професією. У моїй школі вчителі і діти активно підтримують ідею волонтерства.Ми виготовляємо власноруч  обереги, пишемо листи, малюємо малюнки з побажаннями перемоги і витримки на  війні, збираємо гостинці для воїнів, які стоять на передовій. Мені  разом з односельцями  вдалося  втілити в життя  своє маленьке бажання. І хоча б трішки підтримати  наших визволителів та подарувати їм позитивні емоції.

     А починалося все з того, що колектив «Сузір`я» Зеленівського сільського будинку культури, в якому працює моя мама, за сприяння обласної виконавчої влади та громадської організації «Народна рада м. Запоріжжя та Запорізької області» вирішив відвідати бійців запорізького 23-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї бригади Збройних Сил України. Хлопці дислокуються у Волноваському районі Донецької області, у кількох кілометрах від передової, тож гості, окрім волонтерів, відвідують їх нечасто.

   Не дивлячись на те, що ця подорож була небезпечною, я вмовив маму взяти мене та моїх однокласників Данила і Миколу  з собою. З хлопцями ми підготували концертний номер, який залюбки споглядала незвична для нас, але вдячна публіка.

    Мандрівка почалася зрання. Дорогою до Волновахи зустрічалися пасажирські автобуси, легкові авто. Здавалося, що ніде нема небезпеки. Та коли зминули на грунтову дорогу, всі зачаїли подих. Розбиті села, понівечені дороги, воронки серед поля змушували серце здригатися. А перевірка документів на блокпостах навіювала всю серйозність і відповідальність нашого візиту. Навколо миготіли дозрілі голови соняшника, серед яких час від часу були вириті окопи. На спустошеній дорозі раптом виринали наші бронетранспортери. Марно вдивлялись ми в обличчя воїнам, вони були замасковані, як у фільмі. Час від часу водій сумнівався, чи вірно ми їдемо. Та спитати не було в кого. І ось, нарешті, дісталися до місця призначення. З посмішкою на обличчі привітно нас зустріли волонтери та військовий  капелан. Вони провели до місцевої школи. Тут нас чекали загорілі обличчя солдат і школярі місцевої школи. Вони із задоволенням слухали наші художні номери. Протягом виступу ми бачили, як воїни змінювали один одного, щоб стояти в дозорі і боронити наш мирний виступ. Дехто змахував сльозу зі щоки, коли співали про рідну домівку, про матір. Але ми намагались підняти їх настрій веселими гуморесками, сценками. Приємна зустріч  була сповнена хвилюванням і   спільним бажанням перемоги. На згадку про цей день воїни АТО подарували нашому колективу  прапор України з особистими підписами і побажаннями, які ми привезли у нашу Шевченківську школу і  передали всім дух єднання і любові до Батьківщини. А нас солдати пригостили своїм обідом. Який то був обід!Я й досі пам’ятаю смак каші з маленькими шматками м`яса.  Солоденький чай з лимоном і шматок хліба. Ми бачили, як солдати бережливо змахували крихти хліба зі столу і кидали до рота. Ми хвилюємося, пишаємося і завжди підтримуємо випускників нашої школи Сосницького Андрія, Тавхутдінова Миколу, Шевченка Володимира, Шкребтана Сергія, які сиділи за цими ж партами, як і ми, а тепер тримають оборону на передовій і захищають нас від ворога. 

     З кожного моменту життя ми беремо урок. Ось і для мене ця поїздка  відкрила нові грані можливостей, мужності, відданості і патріотизму.  Я сподіваюся, що  війна скоро закінчиться. Серед учнів тієї школи у мене з`явилися друзі. Вони дуже бажають миру. Я намагаюся підтримувати їх віру в нашу перемогу.  Але усі ми знаємо, що цей шлях буде нелегким. І невідомо, яку ціну доведеться заплатити за те, щоб над нами знову було мирне небо.  Пишаймося нашими героями, адже вони серед нас!